ТЕМА: Галина Погутяк (новели "Ранок без вечора", "Потрапити в сад", "Косар"
Завдання: Записати в конспект:
1. Біографію Галини Погутяк.
2. Прочитати новели "Ранок без вечора", "Потрапити в сад", "Косар" ТА ДАТИ ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ (записати в конспект)
1.
Пагутяк Галина Василівна
Біографія
Народилася Москалець Галина Василівна (Галина Пагутяк) 26 липня 1958 р. в с. Залокоть Дрогобицького району на Львівщині, згодом родина переїхала у село Уріж. Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т.Шевченка. Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Прозаїк,член Національної Спілки письменників України. Живе у Львові.
Давно уже ніхто з жінок в українській літературі так не заворожував читача своєю міфо-поетичною прозою, як це робить Галина Пагутяк. Вона ввійшла в літературу рано, двадцятирічною дівчиною, ввійшла стрімко і сміливо. Дебютувала великими творами, і в кожному була іншою. Згодом подивувала своїх прихильників філігранною малою прозою. У своїх новелах в декількох рядках, в одному абзаці, вона творить надзвичайної сили й яскравості образи. Галині Пагутяк властиві фантастично-символічна манера письма, прорив до "вигаданого світу", потяг до містики та безнастанних пошуків спасіння людської душі у жорсткому світі. Письменниця постійно прагне зазирнути і за межу людської свідомості та осмислювати пограничний стан людського буття. Недомовленість у багатьох її творах дає великий простір читацької фантазії, спонукає до співтворчості, робить образи багатовимірними, врешті, несе в собі шарм таємничості й незбагненності.
Галина Пагутяк – автор книг прози: "Діти" (1982), "Господар" (1986), "Потрапити в сад" (1989), "Гірчичне зерно" (1990), "Записки Білого Пташка" (1999), "Захід сонця в Урожі" (1993), "Перевал" (1994), "Основа" (1995), "Кур"єр Кривбасу" (1996), "Дукля" (1994), "Смітник Господа нашого" (1996), "Біограф Леонтовича" (2001), "Книга снів і пробуджень" (1995), "Радісна пустеля" (1997), низки есе та циклу поезій.
Проза Галини Пагутяк перекладена англійською мовою (Оповідання "Потрапити в сад"; німецькою уривки з повісті "Захід сонця в Урожі", новели "Тебе спалить сонце" та "Дивись назад"; російською повість "Діти"; словацькою повість "Соловейко" та хорватською новела "Дивись назад".
На підставі подання Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Галині Пагутяк у 2010 році присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка за книгу прози "Слуга з Добромиля".
2. Прочитати новели "Ранок без вечора", "Потрапити в сад", "Косар" ТА ДАТИ ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ (записати в конспект)
Ранок без вечора
Пагутяк Галина
Сонце пробивається крізь зелені квіти на шторах, будить дівчинку. Літо. Щиро, від усієї душі кукурікає півень: роззявляє дзьоба, закидає голову, заплющує очі. На городі кущі чорні від смородини, а листки повсихали і поскручувались. Від найменшого дотику падає на долоню малина. Чорні вишні аж бризкають соком.
У відгородженому коло стайні кутку вовтузяться качата біля миски з кукурудзянкою.
— Зараз підемо!
Зараз — то не вже. Мала п’є молоко, яке здається їй вчорашнім, бо на ньому зібралася сметана, а бабця клянеться, що свіже. І наказує: вирви кропу, перебери, щоб жодної мушки не лишилося, бо я вже не бачу, почисть цибулю, принеси дров...
У хаті холодно, темно, як би швидше втекти. "Тобі, шалапутко, тільки річка в голові. Причешися. Дівчата завжди чепуряться, по десять разів на день у люстерко дивляться". — "Бо дурні!" — "Тому вони з тобою бавитися не хочуть". — "То я з ними не хочу".
Сонце зайшло за хмару. Мала вискочила з хати: хмарочка тільки одненька. Вона собі відпливе, і дощу не буде. У сестрину порвану торбину з намальованими черешнями (таких великих вона ще зроду не їла!) дівчинка кладе хліба качатам і шмат собі зі смальцем та зеленою цибулею. На голову натягає капелюха, теж сестриного, порваного. Бабця ніби дметься: не сиди до ночі, небого, бо скажу вітцю, він по тебе прийде з кропивою.
От добре скласти б у кошик чи візок всіх качат та й перенести через гостинець, бо на нім машини раз за разом. А качата дурні позбиваються докупи й пищать, ніби їх ріжуть. Іншою ж дорогою далеченько, аж через городи.
Найкраще, коли качата бовкнуть у воду, замахають лапками, закрутять хвостиками. Вони вже підросли, не потопляться. Можуть самі на берег вибратися, як вода їх забере. Мала їх приганяє на одне місце: вище мосту, коло ставів. Там можна сховатися в лози, як стане дужче пекти.
Дівчинка пхає ноги у воду. Хвильку стоїть так і дивиться. Звіробій. Бабці треба нарвати.
Автобус по мості поїхав і ще три машини за ним. Бульдозер риє, може, буде яма, щоб купатися. Сонце вже над тополями коло ферми. Баба Орина пасе попри лози свою корову. Вона така стара, що не дійде до пастівника. Тримає ту корову на шнурку, аби не втекла від неї. Мала б завернула, якби що. Взяла б лозину і завернула. Хіба їй важко перейти через воду? Баба Орина жене корову мостом, аби не визуватися з чоботів. На тім мосту недавно машина вбила телятко.
Щоб не думати про це, дівчинка взялася шукати в прозорій воді гарні камінці. Понад усе їй хотілося знати, як вони звуться. От біленькі, напівпрозорі, їх дуже багато в піску, треба тільки його промити; а ці, схожі на мармур, спершу ніби теж прозорі, а коли висохнуть, стають тьмяними, негарними. У малої вдома ціла коробка з-під цукерок заповнена камінцями.
Качата вилізли на берег, попідставляли лапки сонцю. Як тільки помітили, що на них дивляться, зразу повитягали шийки, запищали.
— Я прогуляюся трохи, добре? — попросилася мала.
І пішла із напханими камінцями кишенями вздовж берега, обминаючи засохлі будяки і принесені водою купки хмизу. Поміж каміння росли квіти: ромашки, мак, звіробій і ще такі, що вона їх не знала. Дівчинка відламала кілька стеблин звіробою при самому корені, бо так ламати було найлегше, несла в руці, як букет. Ще їй трапилася калабаня з зеленою застояною водою, по якій бігав, а не плавав жук, і це її дуже здивувало. Потім в очі блиснуло щось сліпуче. Вона кинулась на сяєво і побачила, шматок пляшки з гострим краєм. Дівчинка затремтіла, бо вже уявила, як наступила на скло, як гострий біль звів ногу і потекла кров, яку не можна спинити подорожником. Вона побіжить додому, але по дорозі вся кров витече...
Сонце почало припікати. Дівчинка пішла купатися, і течія зносила її на мілке; пінилися хвилі, коли вона наставляла проти них долоні. Ніхто, крім неї, не пльоскався зараз в річці, дорослі були на роботі, а діти пасли худобу. Баба Орина стояла на другому березі й дивилася на дівчинку, а малій ніяк не хотілося вилізати з води: заплющувала очі, переверталася, дозволяючи воді робити з нею що завгодно.
А потім в неї шуміло у вухах і вся шкіра посиніла. Вона накинула на плечі сукенку і скоцюрбилася на камені, хоч треба було бігати, щоб зігрітися.
Коли баба Орина гнала корову, то вже мав бути обід. Свій хліб зі смальцем дівчинка проковтнула, як голодне звіря. Надробила каченятам їхніх півхліба і не втерпіла, щоб не відламати й собі шматочок. Мусила сидіти аж доти, доки баба Орина знову не прижене корову. Мама якраз тоді приїздить з роботи і привозить морозива в скляній баночці. Мала з’їла б цілу бочку морозива, так вона його любила. А тоді вони з мамою будуть обривати смородину і перетирати її з цукром, потім повечеряють, і всі — тато, мама, бабця і вона — будуть дивитися телевізор. І так аж до смерті. Вона сама не знала, як спало на думку це слово, і злякано озирнулась. Ніде нікого. Баба Орина з коровою вже перейшли міст. Качата заснули. Слово ніяк не відчеплювалося від неї. Якби хтось прийшов і заговорив до малої, вона б про це забула.
Бабця казала, що в таку пору з річки піднімаються утопленики. Мовби на власні очі бачила, як дитина в сорочці йшла поверх води і, плачучи, кликала свою маму.
Мала залізла в кущі, повернулася до річки спиною, щоб не побачити когось такого, затулила вушка і застигла так німою грудочкою, ніби згублене мамою пташеня.
За її спиною поверх води йшли діти, жінки й чоловіки, кожен поодинці. То був їхній час, їхнє свято: сліпучого полудня пройти, наче по суші, тією річкою, що забрала їхні тіла бурхливої літньої повені.
Дівчинка відчула, що вони вже пройшли, бо серце її почало стукати рівніше. Мостом проїхала машина.
ДАТИ ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ (записати в конспект)
1. Хто говорить про героїню новели "Ранок без вечора": "нечесана... дівчата з такою шалапутною й гратися не захочуть"?
2. Що хотіла передати у своїй новелі “Ранок без вечора”
Г. Пагутяк?
Потрапити в сад
Пагутяк Галина
На вокзалах, як правило, сади не ростуть. А на цьому був. З-за високої мурованої стіни визирали гілки з червоними яблучками. Тільки горобцям вільно було перелітати через огорожу. Якби будівники мали хоч трохи фантазії й вірили, що поети мають крила, вони б придумали складнішу систему охорони, ніж стіна й металеві, вічно замкнені двері в ній. Втім, поети, що їх мали, давно повмирали.
Грицькові уявлялося, що якоїсь теплої ночі він вилізе з останньої електрички і, йдучи до вокзалу, побачить відчинені двері. Увійде в сад, ляже в сплутану духмяну траву, притулиться щокою до землі-матінки, буде плакати і питати: "У кого я такий вдався — нещасний та волоцюга?"
Міліція всієї Південно-Західної дороги знала Грицька і вже не чіпала. Та й що взяти з чоловіка, коли в нього нема ні хати, ні жінки, а лише гармошка й чорна хвороба ще з війни. Лікарня — ото й увесь його притулок. А ще Нуська, сестра. Міг би в неї пожити, та ні, посеред зими вирве ним з сестриної теплої хати, й шукай вітра в полі.
Тихо, Нусько, тихо... Чорна хвороба зробить з чоловіком усе на світі. Чим я завинив? Треба, щоб люди мене виділи і щоб я їх видів. А таких, як я, ще ого-го скільки! І без чорної хвороби вистачає. Григорій Сковорода теж поблукав по світі, а чим моя гармошка за його філософію гірша? Тішуся з того, що були на землі такі люди, як Григорій Савич. Не кожному тісно межи стінами, ой не кожному...
Грицько шаснув до електрички, в перший вагон. Неквапно закурив собі в тамбурі, поки люди повсідались і витріщились у вікна. Потім дренькнув гармошкою. Люди побачили мізерного чоловічка в зеленому капелюсі й широких споднях. Грицько, дарма що волочився, дбав, аби на ньому все було чисто. Він став коло першої лавиці й, похитуючись, заграв "На сопках Маньчжурії", потім "Прощання слов’янки", а наостанок "Сусідко-сусідко, позич мені решітко". Це було все, що він вмів, та й того було досить, аби в наставлений капелюх посипалися копійки. Грицько казав: "Цілую руку" кожному, навіть дитині, і йшов ще у два вагони. Потім сідав на лавицю і, хоч би перед ним на коліна ставали і просили грати, не грав. Бо йому вже набридло. Як Грицькові не хотілося, то не хотілося.
Грати йоґо навчив тато, як вернувся з війни без ноги. Грицько вже мав тоді чорну хворобу від переляку. Німець жартома стрельнув йому над вухом, хотів злякати. Відтоді й напала на нього падуча. А по війні почали з батьком-калікою ходити по базарах. Тато грав на гармошці, а Грицько збирав гроші в пілотку. Мама не знесла такої ганьби і вмерла, а старий замерз п’яний, вертаючись з міста. Добре, хоч сина тоді з собою не взяв.
Гриць пробував списати ту історію на папір, бо дуже вона була жалісна, але не дав йому бог таланту, як Сковороді. Тільки коли грав, то перед очима ставав його тато-каліка — в латаній ватянці, похмільний, неголений, з голубими ЯСНИМИ очима. Якісь інваліди машини мають, все їм без черги дають, а тато не видів добра змалку й до останку.
Грицько зліз з електрички й пішов до буфету за пивом з копченою рибою, бо то була його найулюбленіша їда. Голови й шкірки забрав з собою. Вічно здибнеш пса чи кота, а ті баби з буфету усе зіпхають своїм свиням. Не любив Грицько бабів з буфету, бо ще давно котрась назвала його жебраком. Бачать люди, що він не жебрак. Красти легше, ніж грати на гармошці по електричках. А про свою біду Грицько хіба міліції розповідав і карточку показував, що він інвалід.
Отож весело тупцяв на пероні, чекаючи електрички, як тут його гукнув Стьопа. Грицько витяг з кишені жменю дрібних і дав йому. Той облизав сірі губи.
— Чуєш, Грицю, добре, що я тебе стрів. Микольцьо дуже слабий. Просив зайти, — тремтів Стьопа.
— Ти що, змерз?
— Ой змерз, братчику. Зима скоро.
— Йшов би до мами. Може, їй дровець треба врубати.
— А-а, — махнув рукою Стьопа, але подумав і згодився: — Правду кажеш. Нема в неї дров.
— То ходім, нам по дорозі.
— Похмелитися б...
— Я вже пив.
— То я потім до неї піду.
Грицько пошкріб потилицю. Що з чоловіком вдієш? Золоті руки мав...
Він дивився, як Стьопа, нагинаючись під вітром, побіг до чайної. Спина його була геть у вапні.
— Біда, — сказав Грицько. — Біда.
І рушив зі станції через колію, а далі вузькою вуличкою з перехнябленими парканами. Собаки визирали з будок, але не гавкали.
— Боску віддам, — вирішив Грицько.
Вулицю мали зносити, а на її місці будувати багатоповерхові кам’яниці. Тому господарі плюнули на все: не фарбували вікон, не латали парканів. Псів, либонь, залишать тут, аби по паркетах не талапали.
— Біда, — зітхнув Гриць, і серце в нього защеміло, бо чув що насувається чорна хвороба. Минулого разу добре потовкло ним об асфальт, аж шви накладали на голові.
Микольцьо мешкав у малесенькій хатці з одним вікном і жив тим, що лагодив людям черевики. Бач, захворів. Старий чоловік, що ж тут дивного. А вікно й двері помалював білою фарбою, не пошкодував грошей. Боска в будці не було.
Грицько витер ноги об дерев’яну решітку й штовхнув від себе двері. На нього війнуло теплом, аж чоловікові слабо зробилось. Добре встиг задубіти.
— Чи вдома пан господар? — скинув шапку.
— Вдома, — тихо обізвався Микольцьо. Боско заметляв хвостом, обнюхуючи Грицькову кишеню. Той розгорнув папір і дав псові риб’ячі кістки й голови.
— Не сподівався? А я Стьопу стрів... Каже, заслаб наш Микольцьо.
— А якби не заслаб, то не прийшов би, — докірливо мовив Микольцьо, а очі в нього аж сяяли. — Ти грійся, я напалив, хоч і слабий.
— Серце?
— Та воно.
Микольцьо був весь запухлий, аж синій.
— Ану, Грицьку, покажись. Гей, братчику, не шануєш черевиків... Як тепер не підіб’єш, вважай, треба викидати.
— Дай собі спокій!
— Знаю, знаю, що на землю не дивишся, а вона ж тебе носить...
— У лікарню тобі треба.
— Ти лишайся, може, й без лікарні обійдуся. Заграй мені, музико, то буде мій лік.
— Можу й заграти.
По пісні Микольцьо схлипнув, як дитина, а потім важко рукою витер носа:
— Добре з тобою, Грицю. Живи в мене. Помру, віддам тобі хату й Боска.
— А мене в будинок престарілих візьмуть! — весело сказав Грицько. — У лікарні казали. І зараз би прийняли, та роки поки що не вийшли. Або оженюся, га?
— Дурний ти чи блаженний, нема як своя хата. Вона тобі й сестра, і жона, і мати. А я вмру скоро. Дивися...
Микольцьо відхилив з себе ковдру, і Грицько побачив розпухлі, аж лискучі ноги.
— Вже як вода в чоловіку з’являється, то, вважай, кінець.
Грицько гладив руду спину Боска, і той тицявся йому під пахву сивою мордою.
— Боска жаль. Гицелі заберуть.
— Боска я не лишу, будь спокійний, Микольцьо.
— Угу. А як маєш лишити, то ліпше візьми сокиру та зарубай.
Грицько здригнувся.
— Бог з тобою.
— То не лишиш?
— Ні.
— Гроші маю на книжці. Хай на похорон.
Грицько демонстративно заграв "Ой сусідко-сусід-
ко", аж самому в вухах закололо, і відклав гармошку, не дивлячись на Микольця.
— Боска можеш лишити і на день, і на два, як тобі треба поїхати. Він не буде вити. То є мудрий пес.
— Не бери собі дурного в голову, — сказав Грицько. — Може, я раніше за тебе помру. А як завтра піду, то не дивуйся. Я вернуся. В мене діло є.
Микольцьо ледве проковтнув слину.
— Знаю, яке в тебе діло. Ліпше в хаті. Я вже поможу. Мо, в лікарню не треба буде, бо як на вулиці чи на вокзалі вхопить, то в лікарню обов’язково візьмуть.
Грицько обвів поглядом чисту кімнату з накритим клейонкою столом, скринькою для різного шевського приладдя та книжковою етажеркою.
— Візьми "Кобзаря" почитай, — попросив Микольцьо. — Люблю, як ти читаєш.
Гриць побожно взяв до рук книжку в грубій шкіряній палітурці.
— Давай "Перебендю", — попросив Микольцьо.
...Вночі знявся вітер з дощем. Грицько довго не спав, слухав, як дихають Микольцьо і Боско (собака лишився ночувати в хаті).
Стіни аж двигтіли.
"Ще завалить нас", — думав Грицько. Він не знав, що старі хати стоять міцно.
"Усі яблука вітер позриває. Тільки б гілля не поламав, — згадав він про сад. — Але за муром воно не так дме".
ДАТИ ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ (записати в конспект)
1. Схарактеризуйте героїв твору. Які вчинки та риси характеру Грицька викликають у вас повагу, а які ви не сприймаєте? Чому?
2. Прокоментуйте відкритий фінал оповідання. Спробуйте запропонувати свій варіант його завершення.
Косар
Пагутяк Галина
Село заросло бур’янами, тільки городи виглядали по-людськи: бульба підгорнута, жуки струті, кукурудза сягала плечей, а квасоля спиналась до половини тичок. У буйних травах водились змії до кольору, до вибору, і хлопи боялися косити: сільські люди мають великий страх перед усім, що повзає. «Гадє,» — казали вони. Гадє в лісі рідко траплялось, бо туди ходилось раненько і верталось, як ще роса не спала. Але й ліси, і під лісом так позаростали, стежки щезли, лишились хіба дороги, по яких возили зрубані дерева. Дров потребували всі, а трави — ніхто. На все село лишилось заледве десять корів, і паша для них на зиму готувалась із висіяної трави, в якій не було ні будяків, ні кропиви.
Не дивно, що у нерушаній траві, що восени ставала твердим сухим бадиллям, і давала насіння, що забезпечувало продовження її існування, могли завестися змії. Вони зимували в покинутих напіврозвалених хатах: під підлогою, в печах, пивницях — шпар і дірок для них не бракувало. І хоч жодна з них наразі нікого не вкусила, їх боялись, як бояться нечистого, що вводить у спокусу. Бо змій колись спокусив Єву, і все гадяче плем’я походить від нього.
Цвинтар також заріс. Перед першим листопада виривали бур’ян на гробах, робили прохід і кидали тут-таки бадилля, не переймаючись сусідніми могилами, серед яких чимало було забутих. Під твердою шкаралупою спресованого бур’яну ховалися посірілі нетлінні штучні квіти й пластмасові оплавлені лампадки. По таких могилах було видно, чий рід скінчився або деградував так, що втратив будь-яку пошану до мерців. Або те, або інше. В селі знали, яке саме. Знали, хто краде баняки з-під хати, хто вибирає огірки на сусідському загоні, чия дівка вже не дівка, хто скільки заробив і скільки віддав жінці. То було колективне всевидяче око: під ним ставало страшно і водночас солодко, бо не було такого гріха, який би не пробачило село. Сільські люди більше боялись районного суду, аніж власних вбивць та злодіїв. Жоден суд не захистить від сусіда, що вийде з тюрми геть змінений і готовий до помсти.
Юрківна, голова сільради, або війтиха, як колись би сказали, немолода жінка, важка тілом, але спритна думками, осягнула не лише цю істину, а й іншу: що у такий спосіб село скочується у прірву, і навіть якщо у людей заберуть городи, як забрали землю довкола села (попередній війт продав її невідомо кому), то ніхто не чинитиме спротиву, бо знають, чим той спротив закінчиться. Виїдуть до Польщі чи на Чехи на заробітки. А самосійні кущі, що висмоктують усі соки з землі, змії — така сама стихія, як війна чи засуха. В поведінці земляків вона бачила потяг до самознищення, капітуляцію. Село стискалося, як шагренева шкіра: діти не бавилися на вигонах, дороги між хатами були перекриті парканами, два кооперативні магазини стояли пусткою вже 15 років, торгували з вагончиків, щоб не платити за оренду; ріка так заросла вербою, що доступу до неї майже не було, і взимку вовки мали де ховатись вдень і звідти винюхувати здобич: псів, кролів, часом козу. Масштаби катастрофи жахали Юрківну, яка почувала відповідальність за село, тобто їй було соромно, хоча не уявляла, як можна протистояти цій стихії. Жила сама. Чоловік умер два роки тому, звільнивши її від своїх запоїв і побоїв, син був на заробітках у Чехії разом з жінкою, складав гроші на квартиру в місті. Вона знала, що на старість помре сама в хаті, і від тих думок їй хотілось втекти якнайдалі. У себе на подвір’ї і в саду Юрківна косила сама, і за плотом теж, хоч ніхто у селі того не робив. Маленький світ був у цих людей, дуже маленький. У Юрківни був трохи більший, але то не дивно, бо її посада вимагала цього.
Вона прийшла додому на обід, з’їла вчорашньої зупи, погодувала кота, і лягла собі трохи подрімати. Збудив її дзвінок з мобільного.
— Добре, хай іде просто до мене додому!
В роті було сухо, тиск піднявся. Юрківна проковтнула таблетку і з зусиллям встала. Розгладила на собі спідницю і зачесала розкуйовджене волосся.
— Та хоч би чорт з рогами, — пробурмотіла вона, згадавши, як вчора намовляла трьох пияків біля магазину покосити бур’ян коло клубу. Як два пияки мудрували і жартували, а третій мовчав. Власне, не був Ігорко скінченим пияком, додому до себе не пускав пити, однак міг напитися часом. Мама його мала склероз, заговорювалася. Вже давно не виходила далі, ніж подвір’я, і ніхто до неї не навідувався. Ігорко ходив то дрова рубати, то помагати при будові. Ото все, що Юрківна знала про цього чоловіка. Знала, що довкола їх хати з трьох боків пустка, оповита диким виноградом, з якого стирчать комини розвалених хат. Землі поміж хат зараз ніхто не хоче, будуються там, де просторо, в полі. А та земля, що в селі, якась хвора, і люди родяться на ній слабкі. Ігорку небагато треба було випити, аби опинитися у фосі. Але добре, що хоч один зголосився. Господар не піде, навіть за грубі гроші, на громаду робити. Проте зараз Юрківна відчувала якесь хвилювання, чи, може, приймала бажане за дійсне, але їй здавалось, що Ігорко зголосився, бо здогадувався, що вона хоче від нього чогось більшого, що вона в розпачі шукає собі спільника.
Жінка відкрила холодильник: грудка масла і пару яєць. А, нема чого кликати чужого хлопа до хати. Це і не по честі, і не по статусу. Заплатить йому зі своїх грошей, і так нема на що витрачати. Вона вийшла надвір, почувши скрип металевої хвіртки.
— Чого вчора не зголосився? — буркнула вона, дивлячись згори на дрібну постать Ігорка. — Боявся своїх кумплів?
Ігорко опустив голову і махнув рукою.
— Як там мама?
— Мама вночі мене збудила і сказала, щоб я йшов світ спасати.
— Що ти таке кажеж?! Ти…
Юрківна прикусила язика. А чом би й ні? Як ще це можна назвати? Не такі бралися спасати світ, і хоч ніхто їм не вірив, але потрафили це якось зробити.
— Я, — зітхнув Ігорко і подивився на неї очима, в яких був той самий біль самотності і неприкаяності, що і в неї. — Мама сказала, аби я зітнув Анельчину кукурудзу, бо їй світ заступила. Як зітну, вона сяде на стільчику й буде дивитись, як я спасаю світ.
«Господи, — подумала Юрківна, — та він тойво… Мамі його не дивно, 80 літ, склероз…»
— Ігорку, а ти знаєш, що Анельці, певно, не сподобається, як ти кукурудзу зітнеш?
— Мама її просила, я просив, аби не садила кукурудзу перед нашими вікнами, а вона сказала, що має то десь.
Юрківна замислилась, що у неї є на Анельку. Що самогонщиця, гонить труйку, що Михайло Прокоповичів вмер від її горівки, правда, ніхто нічого не доказував. Але такий був синій на катафалку, що від простої горілки такого не могло бути. Ага, податки два роки не платила.
— Ну, і що ти будеш робити? Коса то не зітне, хіба сокира. Якби хіба вікно прорубав, аби мама виділа церкву.
— І щоб виділа, як ти світ рятуєш? А як вона собі те уявляє, ти не питав?
— Не, — завстидався Ігорко, аж почервонів. — Я не знаю, як світ спасати. Хіба що бур’яни покосити.
— Я тобі дам косу. Добру, найліпшу в світі.
Юрківна пішла до стодоли, де зберігалось усе, що потрібно на господарці, і що не потрібно в хаті, але жаль викинути. На жердці висіло три коси. Одна — покійного чоловіка, друга — сина, а третя — її тата. Юрківна користувалась чоловіковою косою, синова коса була майже не вживана. Ну, а татова…
— Ходи сюди ближче, Ігорку. Видиш ту тонку косу? То мій тато зробив з шаблі свого тата, а мого діда, січового стрільця. Ніхто такої не має. Чоловік нею хіба пшеницю косив, я не дозволяла, бо то пам’ятка. Нею і кукурудзу зітнеш. Візьми в руки.
Ігорко провів пальцем по лезу, бризнула кров.
— Востра, — сказав він, — дуже востра.
І запхав палець до рота. Поки Юрківна прибігла з перекисом водню і ватою, на Ігорковому пальці вже був приліплений подорожник. Коли він йшов, жінка попередила:
— Не кажи нікому, що я дала тобі косу.
— А як вкрадуть?
— Думаєш, я не знаю, хто у нас у селі краде?
Повертаючись на роботу, Юрківна чулася трохи дивно. Ні, вона не шкодувала, що дала родинну реліквію непоказному чужому хлопові, на якого порядні ґазди дивляться згори вниз. Просто Ігорко наче заразив її своїм божевіллям. Вона вірила в косу, зроблену з шаблі, й на задеревілі стебла трави, що росла вздовж дороги, готуючись вивергнути з себе насіння, дивилась, як на вояків. Їй було весело, наче новобранцю, що виривається з буденного життя на війну.
Ігоркова мама сиділа під хатою в подертій вигорілій синій хустці й лущила зелений біб.
— Ну, що, мамо, будемо спасати світ? — весело сказав чоловік, розмахуючи косою.
— Га? — спитала стара.
Ігорко зітхнув, зайшов до хати, і сховав косу в тій кімнаті, де спав, встромивши лезо між шафою і стіною. Потім врізав собі хліба, намастив смальцем, вирвав на городі зелену цибулю і сів на порозі, розглядаючи стіну кукурудзи перед собою. Він міг вже зараз спробувати косу, але хотів витримати паузу, призвичаїтись до коси, провести з нею ніч під одним дахом.
Ігорко спустився з горба, під яким була розбита дорога, що відділяла горб від городів. Навпрост у бур’янах і бузині потопала напіврозвалена Оринина хата. Різні там жили люди, після того як вмерла Орина, але ніхто не прижився. Сад і город злилися в одне суцільне зелене місиво, і десь там ховалася покинута стара студня, з якої набирали воду журавлем, була вона обкладена камінням, а не бетоном. Вода в ній була дуже добра, але ніхто її не брав, бо вигін заріс, і навіть попри городи ніхто не косив, протоптавши вузькі стежки, кожний до свого. У них теж був загін, але Ігорко здуру віддав його Митрові, аби той носив мамі молоко. Митро носив пару місяців, а тоді продав корову і заявив, що той загін належав його дідові за Польщі і він його відсудить. Хто би слухав Ігорка в суді? Якби мама підтримала його, але мама… Могла взяти мотику, дійти до хвіртки, і забути, за чим йшла. Того, що коло хати, їм вистачало.
Стара стояла на куті, і біля її ніг була мисочка з молоком.
— Чуєте чи ні? — говорила мама. — Напийтеся молока, та й вертайтеся знов до лісу. Мій син буде косити. А то трафите під косу. Аби до рана ні одної не було — передайте всім!
Ще хіба озвалися перші птахи, Ігорко взяв косу і вийшов надвір. Миска була порожня. Могли коти випити, а могли і змії. Досить того, що Ігорко потім не бачив ні одної змії, хоч косив усюди.
Найперше він прорубав вікно в кукурудзі. Коса увійшла як у масло у тверді стовбури. Вікно вийшло широке, на чотири метри, аби мама могла видіти церкву і людей, що йдуть по дорозі. Аби люди виділи, що мама жиє і добре їй ведеться. Далі Ігорко постинав кропиву за клубом і перейшов до автобусної зупинки. У траві було повно пляшок, серед них і ті, з яких пив він. Ігоркові стало встидно. Він пішов додому, знайшов мішок і поскидав туди пляшки. Що з ними робити далі, не знав. Лишив так.
Коли почувся звук першого автобуса, Ігорко перемістився зі своєю косою до сільради. Хотів найперше догодити Юрківні. З першого дня він вирішив, що буде невидимим косарем. Бо не хотів, аби хтось бачив косу, і щоб хтось розпитував, чому він це робить. Ігорко просто не знав, що відповісти. Не знав, скільки коштує та робота — рятувати світ.
Тим часом сусідка встала і кляла Ігорка на ціле село. Але його і так не було вдома, а його мама солодко спала в хаті і мала то десь.
— Десь Ігорко лишив заяву, що від твоєї кукурудзи в нього на городі все пропадає.
І Юрківна зашаруділа паперами на столі, а далі в шухляді.
— Нема, певно, секретарка дільничному віддала… Він і так мав зайти до тебе…
Анельку як вітром здуло. Вона вже викричалася зранку, і ще нічого не їла. Мусила підкріпитися, аби сваритися далі.
Юрківна помилувалась із вікна рівно скошеним газоном, задоволено посміхнулась. В обідню перерву набрала в магазині ковбаси, помідорів, печива, цукерок, чвертку горілки і пішла до Ігорка. Того не було вдома. Юрківна поклала в пакет 50 гривень і залишила в хаті, а тоді сіла коло Ігоркової мами, дивлячись на просвіт у кукурудзі, звідки щедро лилось сонце. Його тепло не жалило, а зігрівало.
Ігорко сидів під мостом, запхавши розігріті ноги у воду. Коса теж спочивала у воді. Їй треба було охолонути і очиститись. А всередині Ігорка все бриніло й вирували розмаїті почуття. Він захоплювався своєю відвагою, бо ж викосив кукурудзу, що заступала вид його матері. Потім мовив до коси:
— Ну, добре, дай мені знак, чи далі мені спасати світ, чи вже доста?
Хоч йому хотілось ще. Рішення проте було за косою.
Хвиля обернула руків’я, підважила лезо, і дзюбок торкнувся великого пальця на Ігорковій нозі. Чоловік відчув ледь стримуване бажання косити чи то рубати ворогів.
— Най буде по-твоєму. Але зрана я буду косити коло дороги, а вдень — під горбом і на річці. А що буде, як я тебе зламаю? Юрківна мене вб’є.
Юрківна довго не могла заснути. Переживала, що Ігорко вип’є горілку і не захоче більше косити. Або хтось його відрадить. Якби їх стало хіба троє в селі: вона, Ігорко і мама Ігорка, то вони б очистили усе село від бур’яну. Не озиралися б ні на кого. Ніхто з голів не дбав про село, і ніхто від них цього не вимагав. Поставити печатку, податки зібрати, зробити раз на рік сходи села, наобіцяти й не виконати. Але не обіймати село, захищаючи його від зла ззовні і зсередини, бо зла того — легіон. І ім’я йому— нехлюйство, лінивство, злодійство і пияцтво.
Заспівала перша пташка і урвала пісню.
— Вжих, вжих! — почула Юрківна. Сльози розчулення підступили їй до очей. Вона схопилась, вийшла надвір, намагаючись вгадати, в якому кутку села косить Ігорко. Ага, на Границі. Жінка насипала кави у термос, залила окропом і швидко пішла на звук коси. Її вразило, що вздовж дороги до Границі все було вже скошено, і тепер Ігорко косив на пустирі, де був колись нібито холерний цвинтар. Там вже років десять ніхто не косив.
— У траві має бути хрест, — нагадала Юрківна. — Десь посередині.
Хрест лежав, як людина, що розкинула руки. То хіба основа зогнила, а так він був цілий. Вони поставили хрест, вибравши з ямки трухлявину. Він став трохи нижчий. Малою Юрківна не могла дотягнутись до верхівки, а тепер, хрест був акурат до її зросту.
Ігорко пив каву і сопів. Слова йому не давались, вченість і високий статус Юрківни заважали думкам перелитись у слова. Коса була для нього наче компас, показувала, де має косити, керувала ним. Коса будила його ледь чутним бринінням і тягла його на битву. Коса допровадить його до смерті, бо той, хто спасає світ, мусить вмерти за нього.
Ніби вже й зовсім розвиднілось, але ніхто ще не гнав корів на пашу, і не йшов до лісу по гриби. Час ущільнювався. Ігорко допив рештки кави, схопив косу і почав пробивати дорогу до лісу. А Юрківна пішла додому.
Але то їм так здавалось, що ніхто не бачить ні вдови, ні старого каваліра. Село все бачило. Що Ігорко на світанку косить по селі, а вдень під горбом і на ріці. Що Юрківна йому за це платить. Що Ігоркова мати пробувала вибирати бульбу на городі, і вже виходить за хвіртку. І що має на голові нову білу хустину. І думали, що добре би там, і там скосити.
— Мамо, — спитав якось Ігорко, — може, досить уже косити?
Він змарнів, серце билось нерівно, і долоні мав усі в пухирях. Мазь, що дала Юрківна, не помагала.
— Хочеш мене на цвинтарі в бур’яні положити? — відворкнула мама.
Ігорко сплюнув спересердя, але на цвинтар не пішов, хоч тим би потішив багатьох, виконавши за них їхню роботу. Пішов чистити Оринине обійстя.
Криниця, схована в бузині, була накрита дошками. Ігорко відірвав одну спліснявілу дошку і відсахнувся від чорноти поневоленої води, що роками не бачила сонця. Та вода була отрутою, безперечно. Але налякало Ігорка інше: бездонна чорнота втягувала його у себе. Він тепер не зможе спати, бо темрява нагадуватиме йому ту чорну діру в землі, в якій може щезнути цілий світ. Коса глухо дзенькнула, і лезо вкрилось павутиною тріщин.
Ігорко приніс додому косу, поставив під хатою, а сам ліг на ліжко і відвернувся до стіни. Він лежав так до ранку, навіть заснув, але на світанку щось нагло збудило його. Ігорко підхопився, вибіг надвір. Коса лежала на землі, наче пробувала сама йти до роботи, у свій останній бій. Без Ігорка.
Чоловік провів пальцем по лезу, а далі потримав руку над косою, щоб скапувала кров. Боліло, але серце боліло більше. За цим застала його Юрківна, що прибігла нечесана і боса, в халаті поверх нічної сорочки.
— Я теж так хочу, — сказала вона.
Її кров змішалась з його кров’ю, як кров сестри і брата, що присяглися помститися за наругу над матір’ю. А потім полою халата Юрківна витерла кров з леза. Тріщини зникли.
Оновлена коса стинала кущі і засохлі дерева, косила розвалені хати і навіть цегляні комини. Скосила залізні хрести на могилах, до яких ніхто не приходив, скосила два порожні магазини, що всередині взялися грибом.
А тоді Ігорко почав косити лози, що душили ріку, і пішов за течією. Слід його загубився десь на третьому селі. Юрківна забрала його маму до себе. Чекати осені. Як не до осені, то до зими Ігорко спасе світ. Тільки одного вони боялись: щоб Ігорко не став до спілки зі смертю і не почав косити людей. Самі знаєте, яких.
ДАТИ ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ (записати в конспект)
1. Чому, на вашу думку, в оповіданні «Косар» коса, зроблена з козацької шаблі, виявилася незвичайною?
2. Як ви розумієте дещо прихований зміст останнього абзацу цього твору?
Комментариев нет:
Отправить комментарий