М -18 (03.04.2020)
03.04.2020 М -18
ТЕМА: Літературне "Шістдесятництво"
Тема: Василь Симоненко. Дмитро Павличко
Завдання: Записати в конспект коротко - біографія про митця В. Симоненка та основні відомості про поета, перекладача Д. Павличко.
Прочитати вірш "Задивляюсь у твої зіниці" "Я..." - В. Симоненка (по ссилці)
"Задивляюсь у твої зіниці" - https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=239
Прочитати вірш "Два кольори","Я стужився, мила, за тобою" - Дмитро Павличко
(по ссилці)
"Два кольори" - https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=101
"Я стужився, мила, за тобою..." - https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=167
Василь Симоненко - Біографія
Василь Симоненко народився в с Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952). У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка.
Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ). У 1957— 1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960—1963 pp.,— у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю. 1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша і грім».
У середині 1962р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв'язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим. 13-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах. У 1964р. вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння» (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1965р. (посмертно), але лауреатом того року став М. Бажан).
Минуло 15 років офіційного забуття поета і у 1981 р. з'явилася книга вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара. Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка, у 1995 р. Навколо причин смерті В. Симоненка ходило чимало чуток. Пізніше В. Онойко згадував, що після звістки про затримання Симоненка за ним дозволили приїхати тільки після того, як у справу втрутився секретар Смілянського міськкому партії. Коли Василь «сів на переднє сидіння поруч з шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки: — Ось, подивіться... Ми жахнулись: всі руки були в синцях. — А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю.
Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку. [...] Коли везли туди (до камери), погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш». Проте офіційною версією смерті 28-річного поета так і залишилось повідомлення про рак. Протягом короткого життя В. Симоненко написав поезії, провідною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за її долю, новели, пробував створити кіносценарій зі студентського життя, став автором численних статей, театральних і літературних рецензій, створив три казки для дітей і дорослих: «Цар Плаксій і Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки», «Казка про Дурила».
У виданих одразу по їх написанні двох віршованих казках для дітей ідеологічні наглядачі не побачили «крамоли», хоч і «Цар Плаксій та Лоскотон», і «Подорож у Країну Навпаки» теж можна розглядати як своєрідно адаптовану для дитячого сприйняття варіацію «антидеспотичної» теми. Протягом п'ятнадцяти років забороняли видання творів В. Симоненка: підготовлене видавництвом «Молодь» «Вибране» поета «розсипали й по-живому шматували». Нарешті з горем та інквізиторським редагуванням 1981 р. вийшли його «Лебеді материнства». Твори Симоненка не друкувалися, а академік Шамота все одно застерігав: «Чимало в його доробку було незрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів...
Підносити творчість Симоненка як взірець для літературної молоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його за приклад мужності — це треба рішуче відкинути». Проте не жовч і ненависть народжують поета. Поета народжують гнів і любов. Гнів і любов народили Василя Симоненка.
Великий, праведний гнів проти приниження людини, знищення її людської гідності. Тому, можливо, центральною в творчості поета вважається патріотична тема — любові до України, її безталанного народу (і в цьому — пряме продовження шевченківських традицій), поєднана з ідеєю самоцінності, неповторності людського «я». Сонет «Я» написано 1955р., задовго до відомого однойменного вірша «Я»: «Ми — не безліч стандартних «я», А безліч всесвітів різних». Тоді ж, у студентські роки, буквально напередодні офіційного «розвінчання культу особи», з'явився ще один сонет «Поет» (3.2.1956, опублікований тільки 1988р.), де є й такі промовисті рядки: «Не піддавшись зарібку легкому, Я не прислужував ніколи і нікому». А поетичні шедеври «Ти знаєш, що ти людина...», «Де зараз ви, кати мого народу?..», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці...» (рукописна назва — «Україні»), «О земле з переораним чолом...», «Земле рідна! Мозок мій світліє...» — ніби фрагменти однієї виболеноїдуми про долю народу, синівську відданість йому, готовність до самопожертви задля його визволення й розквіту. Не дивно, що саме ці вірші зазнали найбільших цензурних та редакторських втручань (а часом — і авторських пом'якшень). Написані з позицій морального максималізму, твори В. Симоненка не могли бути надруковані навіть у період «хрущовської відлиги». Повість «Огуда», відома в різних варіантах (частина її публікувалася і як оповідання), художньо підтверджує, що психологічно (як і фізично) В. Симоненко зазнавав пильної уваги охоронців режиму.
Після його смерті незавершеним лишився кіносценарій «Бенкет небіжчиків». Проза В. Симоненка, своєрідна й багатообіцяюча, є прямою попередницею новелістики Григора Тютюнника, вона заслуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного світовідображення свого часу.
У дитячій, на перший погляд, казці «Цар Плаксій та Лоско-тон» розповідається про красиву країну з трагічною назвою «Сльозолий», якою править цар Плаксій, якому радість приносили тільки людські сльози: Хто сміявсь — вони хапали І нагайками шмагали, , ^ Так що в царстві тому скрізь Вистачало плачу й сліз. . ^ Але, як і в будь-якій казці, злий цар боїться за трон і свою владу, тому що відчуває себе безпорадним перед силами добра. Так і тут, Плаксій боїться і ненавидить Лоскотона за те, що Він приходив кожний вечір — Хай чи дощ іде, чи сніг — До голодної малечі І усім приносив сміх. Довго цар мріяв спіймати й покарати Лоскотона, аж нарешті підступний капітан Макака схопив захисника знедолених, коли той міцно спав.
Лоскотона кидають за грати. Але поки царські підлеглі святкували весілля капітана Макаки з дочкою царя, батраки й робітники врятували свого захисника Лоскотона.
З'явившись у царському палаці, Лоскотон залоскочує царя на смерть, виганяє його дочок і синів за межі царства. Так веселий Лоскотон Розвалив поганський трон. Сам же він живе й понині, Дітямносить щирий сміх В розмальованій торбині, • В пальцях лагідних своїх.
Отже, як і будь-яка казка, оповідь завершується перемогою добра над злом. Але незвичайність цього твору полягає в тому, що казка В. Симоненка «Цар Плаксій та Лоскотон» насправді критикує тоталітарний лад у державі, а значить, зважаючи на час написання твору і на характер усієї творчості поета, дає право стверджувати, що красива країна, де ллються сльози,— Україна. А оптимістичний фінал казки дає надію, що колись і ця країна також стане щасливою.
ОСНОВНІ ТВОРИ: Казки «Цар Плаксій та Лоскотон», «Казка про Дурила», «Подорож в Країну Навпаки», збірки поезій «Тиша і гром», «Земне тяжіння», «Лебеді материнства», збірка оповідань і новел «Вино з троянд».
Дмитро Павличко - Біографія
Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. у с. Стопчатові Яблунівського району на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Спочатку навчався в польській школі с Яблунева, потім у Коломийській гімназії та радянській десятирічці.
У 1948р. він вступив до Львівського університету, з 1953 р. навчався в аспірантурі, але невдовзі залишив наукову роботу. У 1953 р. вийшла перша збірка Д. Павличка «Любов і ненависть». Наступного року поет заочно був прийнятий до Спілки письменників CPCR У 1955р. вийшла його збірка «Моя земля».
Протягом 1957—1959 pp. Павличко завідував відділом поезії журналу «Жовтень». У 1958 р. у Львові була надрукована збірка його.поезій «Правда кличе!», в якій цензура не відразу помітила твори, спрямовані проти тоталітарної системи. А коли розібрались, то майже весь тираж, окрім кількох примірників, був вилучений із продажу та знищений. У 1959—1962 pp. вийшли збірки «Бистринг», «Днина», «Пальмова віть», «Жест Нерона», у 1964 р. — збірка вибраних поезій «Пелюстки і леза», Д. Павличко переїхав до Києва, розпочав роботу в сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка (за його сценаріями поставлені фільми «Сон», у співавторстві з В. Денисенком, та «Захар Беркут», режисер Л. Осика). Впродовж 1966—1968 pp.
Павличко працював у секретаріаті Спілки письменників України, у 1971 —1978 pp. — редагував журнал «Всесвіт». У 80-х роках Д. Павличко брав активну участь у заснуванні Руху, Демократичної партії України. У 1990—1994 pp. він був одним із лідерів парламенту. Пізніше працював на дипломатичній роботі. На сьогоднішній день Павличко-поет виступає ще в одній важливій для нашого часу іпостасі — політика, державного діяча, який пристрасно й рішуче відстоює інтереси суверенної України, її народу. І хоч державна діяльність забирає багато часу, все ж з'являються, хоч і не дуже часто, нові вірші поета — і ті, що «з шухляди», і щойно написані.
Перша збірка Д. Павличка «Любов і ненависть» відразу привернула увагу і читачів, і критики, бо вирізнялась серед повоєнної лірики гостротою соціальних тем і проблем. Але першим рішучим виступом стала збірка «Правда кличе!», яка розпочиналась традиційним для тогочасних збірок циклом «Ленін іде», містила чимало віршів, спрямованих проти «українських буржуазних націоналістів», кілька творів інтимної лірики. Та був у цій збірці твір, помітивши який, чиновники схопились за голову й віддали наказ знищити весь вісімнадцятитисячний тираж. Цим твором був сонет «Коли умер кривавий Торквемада», в якому в образі Іспанії часів середньовічної інквізиції поет змалював СРСР, а в образі жорстокого «великого інквізитора» п'ятнадцятого століття Т. Торквемади — Й. Сталіна.
Коли помер Сталін, проводилися мітинги жалоби, зібрання, а «недремне кагебістське око» спостерігало: «чи не майне де усміх на лиці». Та люди й справді глибоко приховували свою радість, привчені боятись доносів, перелякано принишкли в очікуванні, зображаючи скорботу: / О, як боялися святі отці, Чи не схитнеться їх могутня влада! Душа єретика тій смерті рада — Чи ж не майне де усміх на лиці? Вони самі усім розповідали, Що інквізитора уже нема. А люди, слухаючи їх, ридали... Не усміхались навіть крадькома; Напевно, дуже добре пам'ятали, Що здох тиран, але стоїть тюрма! Павличко у вірші «Коли помер кривавий Торквемад» відтворив дух страху, непевності, нерішучості, що панував у країні.
До того ж надто прозорою була алегорія, щоб провладні прислужники її не розкусили: автор не просто змалював тогочасну ситуацію в країні, а застеріг, що зі смертю тирана тоталітаризм автоматично не зникає, а значить, на місці попереднього тирана з'явиться новий.
Окрему увагу привертає до себе сонет «Голгофа», написаний Павличком у 1969 р. Згадаємо, що, згідно з Біблією, Голгофа -— це місце розп'яття Ісуса Христа. Ісус був зраджений не тільки своїм учнем, але по суті всім народом, який перед тим зустрічав 'Його пальмовим віттям і вітав: «Осанна !»,а через кілька днів кричав Пилатові: «Розіпни Його» і «Кров Його на нас і наших дітях»! Світова історія, на жаль, має багато прикладів трагічних смертей людських геніїв, гнаних, зневажених.ображених недовірою, зрештою, розіп'ятих. Мученицька смерть — це, звичайно, страшно.
Гинути відторгнутим віддуті й серця народного, не зрозумілим і чужим тому, для кого віддав усього себе... Страшно, коли народ не тільки байдуже дивиться на страту, а й сам бере в ній активну участь. Страшно навіть не за мученика —страшно за такий народ: Одна Голгофа споконвік були: 'Розбійник і творець висіли поруч, І в темряві не розрізняли їх. Провідна думка твору зосереджена в останніх рядкахвірша, якимипоет застерігає не повторювати трагічних помилок минулого: Та ми повинні бачити при світлі. Re вбитий бог, а де всесвітній хам, .
Що перед смертю розпинав народи. У поетичній спадщині Д. Павличка багато творів, присвячених рідній мові: «Ти зрікся мови рідної..<», «Якби я втратив очі, Україно...», «О рідне слово, що без тебе я?!.», «Лист до одного знайомого в справах філологічних»... Для Павличка мова — то найцінніший скарб, з яким ніщо не може зрівнятися. У народі прийнято вважати найбільшою цінністю зір. Кажуть: бережи, як зіницю ока. Павличко ж використовує цейнародний вислів, щоб ще вище піднести цінність «мови. У сонеті «Якби я втратив очі, Україно», він пише, що, осліпнувши, міг би жити: Якби я втратив очі, Україно, То зміг би жить, не бачачи ланів, Поліських плес, подільських ясенів, Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно. Дивитися на радощі обнови, Та материнської не чути мови — Ото була б загибель-смерть мая.
Ставлення дорідної мови для Павличка — тонайвищий критерій моральності, взагалі вартості людини. Так само завзято поет засуджує людину, яка зрадила свою мову. Така людина, на думку автора, заслуговує найтяжчої кари — це і втрата життєвого шляху, і втрата матері, і друга, і цілого народу, і поваги оточуючих, і найстрашніше для селянина: Ти зрікся мови рідної. Тобі Твоя земля родити перестане, Зелена гілкам лузі на вербі Від доторку твого зів'яне! Як і,будь-який поет, Д. Павличко, звичайно ж, звертався і до інтимної лірики, де широко розкрився його талант. У книжці «Таємниця твого обличчя» (1979) поет з вершин життєвого досвіду оспівав любов як найбільшу цінність життя, запоруку його осмис-леності й тривання; За силою змальованих у цих віршах почуттів книжка «Таємниця твого обличчя» нагадує збірку І. Франка «Зів'яле листя». Ліричний герой збірки — звичайна людина, яка вміє тонко відчувати й цінувати красу. Кохання — почуття багатогранне, і Павличко, не повторюючись, відображає в стислих, але містких віршах якусь одну виразну грань: «Не бійся сивини моєї;..», «Мивийдем з тобою на листя опале», «Зеленим вогнем береза», «Горить суницями поляна», «Дівочих непорочних ліній», «Ніч була ясна, я стежками-біг» та інші.
Своєрідна, закроєна за давніми язичницькими зразками прекрасна поезія «Я стужився, мила, за тобою», де закоханий юнак перетворюється на; явір, стала улюбленою піснею закоханих: Я стужився, милпі за тобою, • З туги обернувся мимохіть В явора, що, палений журбою, Сам один між буками стоїть. Грає листя на веснянім сонці, А в душі — печаль, як небеса. Він роете й співає явороньці, І згорає від сльози роса. Фольклорні образи явора і яворини— символи вірного, незрадливого, але безнадійного кохання й невимовної туги. Автор ненав'язливо зображує, як драма людського серця переливається в рослинну символіку. Та вершинною точкою ліричної напруги є ще один вигаданий автором образ: Розітну ть йому печальні груди. Скрипку зроблять із його журби: Музичний інструмент, який несе тугу людського серця, не зможе грати нещиро, фальшиво. Та якщо ми згадаємо, що образ скрипки — це символ мистецтва, то зрозуміємо, що поет хотів наголосити на призначенні мистецтва щиро, правдиво нести в світ красу.
Чимало поезій Павличка покладено на музику, а славнозвісна пісня на музику О. Білаша «Два кольори» за популярністю може конкурувати з багатьма творами поетів-пісенників: Два кольори мої, два кольори, Оба на полотні, в душі моїй оба, Два кольори мої, два кольори: Червоне — то любов, а корне — то журба. Червоний і чорний кольори — це традиційні барви української вишивки, символічне наповнення яких не змінилося навіть протягом тисячоліть. При всій своїй ліричності та пісенності ця поезія має ще й глибокий філософський підтекст: вирушаючи в самостійне життя, ліричний герой отримує від матері сорочку, вишиту червоними і чорними нитками, які символізують згадку про те, що людська доля є переплетінням щасливих і гірких моментів, «сумних і радісних доріг», які людині доведеться пройти.
Суперечливість життя, мотиви дороги й повернення до одвічних моральних цінностей, материнська вірність і синівська любов — ці відомі всім складові людської долі й зумів показати поет у своєму творі. Є в творчому доробку Д. Павличка і твори, написані для дітей: поема-казка «Золоторогий Олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі», «Пригоди кота Мартина» та інші, які приваблюють читачів щирістю, красою художнього слова та простотою, за якою ховаються досить глибокі та важливі думки. Подорожуючи світом, знайомлячись зі світовою літературою, поет отримав можливість розвивати свій кругозір, навчаючись на кращих взірцях поезії Заходу і Сходу. Він блискуче оволодів такою складною віршовою формою, як сонет, зробив чималий внесок у його цікавий різновид — білий сонет, увів в українську літературу поширені в близькосхідній ліриці рубаї (у поезії народів Близького Сходу так називається чотиривірш, в якому римуються перший, другий та четвертий рядки), відродив у сучасній поезії жанр притчі.
Досить багато займався перекладом найкращих взірців світової літератури, прикладом може бути видана в 1983 р. книга «Світовий сонет». Розмова про творчий доробок Дмитра Павличка була б неповною без згадки про його літературознавчу діяльність. Його статті, есе, виступи з питань літератури склали три збірки —«Магістралями слова» (1977), «Над глибинами» (1983) та «Біля мужнього світла» (1988), де вміщені статті з історії світової літератури (про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, В. Стефани-ка, О. Гончара, М. Рильського, Шолом-Алейхема, Хосе Марті, М. Шолохова та багатьох інших). Великою заслугою Д. Павличка є введення в літературне життя України творчості видатного поета-лемка, до цього у нас майже не відомого Богдана — Ігоря Антонича, книгу якого «Пісня про незнищенність матерії» він упорядкував і видав у 1967р., супроводивши її ґрунтовною вступною статтею під такою ж назвою, як і книжка. Як і кожен справді самобутній, оригінальний поет, Д. Павлич-ко сприймається читачами неоднозначно. Є в нього вірші, які несуть на собі аж надто виразні прикмети свого часу, і то не кращі прикмети, як-от оспівування вождя революції. Є просто слабші, як для Павличка, твори. Тут варто навести слова відомого критика й літературознавця Анатолія Шевченка: «Можна приймати поезію Павличка цілком, незастережно, а можна щось у ній не приймати, так само можна погоджуватися з його думками, висловленими в трьох книгах літературно-критичних статей, есе, виступів, а якісь із них заперечувати, але не можна не захоплюватися цією яскравою особистістю, цим невтомним будівничим нашого духовного життя, цим полум'яним громадянином рідної землі».
ОСНОВНІ ТВОРИ: Збірки «Любов і ненависть», «Таємниця твого обличчя», твори «Коли умер кривавий Торквемада», «Погляду криницю», «Голгофа», «Два кольори», «Ти зрікся мови рідної...», «Якби я втратив очі, Україно...», «О рідне слово, що без тебе я?!.», «Лист до одного знайомого в справах філологічних...», «Золоторогий Олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі», «Пригоди кота Мартина», цикл «Покаянні псалми».
Комментариев нет:
Отправить комментарий