хті-18 7.04.2020
Тема: Іван Драч.
"Балада про соняшник". Микола Вінграновський
"У синьому небі я висіяв ліс"
Завдання: Законспектувати біографію митців.
Прочитати "Балада про соняшник", або прослухати в youtube (по ссилці)
Прочитати поезію Миколи Вінграновського "У синьому небі я висіяв ліс"
або прослухати в youtube (по ссилці)
Іван Драч - Біографія
Поет-шістдесятник Сонячний поет, в «ураган узутий» Народився 17 жовтня 1936р. в сім’ї робітника раднаргоспу в с. Теліжанцях на Київщині. Перший вірш надрукував ще семикласником.
Після закінчення школи викладає російську мову й літературу в сусідньому селі, працює інструктором райкому комсомолу, служить в армії.
У 1958р. вступає на філологічний факультет Київського університету ім.. Шевченка (виключений через творчі та політичні погляди). Відновився лише на заочній формі.
Працює у «Літературній газеті».
У 1964р. здобуває фах кінодраматурга на Вищих сценарних курсах у Москві, працює в сценарній майстерні Київської кіностудії ім. Довженка.
Зближується з шістдесятниками. Працює в редакції літературного журналу «Вітчизна», в апараті Спілки письменників України. Удостоєний премії УРСР ім.. Шевченка та Державної премії СРСР. У 1989р. став першим головою Народного руху України, тричі обирався депутатом Верховної ради.
Іван Драч. Балада про соняшник
В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,-
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі...
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,-
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі...
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
Микола Вінграновський - Біографія
Народився Микола Вінграновський 7 листопада 1936 р. у селі Богополі на Миколаївщині. Саме цього року народились інші відомі украйїський пісьменники, яких пізніше назвали "шестидесятниками".
У1943 р. Вінграновський пішов у нульовий клас початкової школи в Кумарах, а продовжував навчання в богопільській десятирічці, яку закінчив 1955 р. Тоді ж він вступив до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого на акторський відділ, де вже через два тижні обдарованого юнака вирізнив Олександр Довженко і «коронував»на долю артиста, кінорежисера й поета – за влучним висловом І. Дзюби, «на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу». Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі Вінграновського: довженківське розуміння творчості як торжества свободи та краси резонують у кожному слові поета.
Ще студентом Вінграновський зіграв головну роль у «Повісті полум'яних літ», а фахом своїм обрав кінорежисуру (він створив 10 художніх фільмів, серед яких – «Берег надії», «Климко»та ін.). З 1960 р., після закінчення ВДІКу, Вінграновський був режисером Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. У 1989-1993 рр. він був головою Українського відділення ПЕН-клубу, і ця почесна неоплачувана посада – єдина з тих, що обіймав поет.
Перші вірші Вінграновського побачили світ у 1957 р. в журналі «Дніпро», чотири поезії було опубліковано в 1958 р. в «Жовтні», але справжній розголос принесла добірка «З книги першої, ще не виданої», яка з'явилася у «Літературній газеті»7 квітня 1961 р. Наступного року ця книжка вийшла в світ під назвою «Атомні прелюди»й стала одним з найголовніших побудників полемічного виру навколо нової поетичної генерації. Не часто трапляється, щоб перші газетні публікації віршів викликали такі рясні відгуки та полеміку, як це сталося з Миколою Вінграновським. Багато читачів гаряче вітали їхню появу, система ж зустріла новаторство негативно, звинувачуючи молодого поета в абстракціонізмі та сюрреалізмі. Наступна поетична збірка, «Сто поезій», вийшла через п'ять років.
Твори двох зазначених збірок, а також кілька нових віршів склали збірку «Поезії»(1971). Серед нових привертають увагу дві невеличкі поеми – «На Псло, на Ворсклу, на Сулу...», яка у пізніших виданнях названа «Голубі сестри людей», і «Гайавата».
Виразним свідченням дальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі»(1978). Поетів голос став начебто тихішим, але відбулося внутрішнє ускладнення й збагачення його лірики, підвищилася прихована інтенсивність душевного життя.
1984 р. вийшла невеличка збірка «Губами теплими і оком золотим», у якій звичайні будні людини і природи постають як світова містерія. В ній органічно переплелися картини природи і спогади дитинства, інтимна лірика і предметна реальність світу, химерія і казка, добра витівка і гумор, а головне – затамована жура.
Поема «Гайавата»свідомо зорієнтована своєю ритмікоінтонаційною будовою на відомий твір Лонгфелло. Звичайне земне життя зі своїми щоденними клопотами й тривогами, стачами і нестачами подається тут як найвище благо, у світлі якого всяке вигадане щастя є просто зайвим.
Майже одночасно з поезією Микола Вінграновський писав і прозу. Він створив кілька повістей та багато оповідань, і вони також стали важливою сторінкою його творчості (особливо повісті та оповідання 1980-х років). Письменник виробив оригінальний стиль, який, по суті, відповідає його поетичному письму. Сюжети прозових творі мають дуже відносну подієву основу і сповнені описом почуттів, якими автор щедро наділяє звірів, птахів, рослини й воду, сполучені в єдиний, самодостатній світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи. У повісті «Кінь на вечірній зорі»(1986) показана стоїчна витривалість українського народу, його життєлюбний дух; повість «Первінка»(1971) відображає моральне становлення особистості, «Сіроманець»(1977) – конфлікт цивілізації та природи, а «Літо на Десні»(1983) – безпричинність справжньої доброти.
Вінграновський помер 27 травня 2004 року в Києвi. Зараз він похований в Києві на Байковому кладовищі.
"У синьому небі я висіяв ліс"
Вінграновський Микола
У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів і беріз,
У синьому небі з берези і дуба.
У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.
Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі…
Тебе вони являть і так і замруть.
Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе… дорога тверда.
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів і беріз,
У синьому небі з берези і дуба.
У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.
Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі…
Тебе вони являть і так і замруть.
Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе… дорога тверда.
Комментариев нет:
Отправить комментарий